Кафедральний собор

Історія Спасо-Преображенського кафедрального собору - головного храму древньої Волинської губернії

26 червня 1804 року указом Олександра I Житомир офіційно затверджено центром Волинської губернії. Багато православних храмів на Волині в той період були жалюгідними напіврозваленими спорудами. В самому Житомирі були всього дві дуже старі дерев'яні православні церкви – Хрестовоздвиженська на Замковій горі, побудована ще в XVII столітті і Успенська на Подільській горі, побудована в 1700 році. Як свідчать архівні документи, їх стан був настільки жалюгідним, що під час богослужіння на прихожан лилися потоки дощової води, а через діри в куполі залітали птахи. Сам архієрей і єпархіальне управління розміщувалися тоді в Острожському Преображенському монастирі, який в 1821 році піддався спустошливій пожежі.

Кафедральним собором після пожежі стала служити бідна приходська Пятніцкая церква в Острозі. З 1825 року управління знаходилося в палаці князя Яблоновського в містечку Аннополь Острожського повіту, з 1831 року в Почаєвськой Лаврі, а з 1 жовтня 1840 року, нарешті, в Житомирі. Собор в Житомирі розмістили в «дерев'яній будівлі поштової станції», що покосилася від трухлявості, а потім до 1958 року в старій Іларіонівській церкві в заїзжому подвір"ї (з історії Житомирської єпархії).

Імператор Олександр I ще в жовтні 1821 року в своїй розмові з преосвященним Стефаном (Романовським) помітив: "Архієрейська кафедра не може бути без приміщення і без пристойного соборного храму; я подумаю про це". Але ця розмова не мала істотних наслідків. Вказівку про будівництво собору в Житомирі дав імператор Олександр II. Місцем будівництва головного храму Волинської губернії - Преображенського кафедрального собору в Житомирі вибрали площу Торговиця (нинішня площа Перемоги), де знаходилися заміські торгові ряди і лавки, а в центрі її стояла Василіанська греко-католицька церква, побудована ще в другій половині XVIII століття. Через площу протікала річка Рудавка.

Первинний проект собору був складений в Петербурзі в 1844 році з включенням в його стіни залишків старої Василіанської церкви, зруйнованої у 1771 році. Почали будувати собор в 1851 році, а в 1853 році вже майже закінчена будівля несподівано звалилася. Унаслідок помилок в розрахунках і недостатній міцності місцевої цеглини-сирцю в одну з ночей впала дзвіниця і зруйнувала всю будівлю. Довелося будувати храм наново. З правого боку початку нинішньої вулиці Котовського (там, де тепер сквер) як тимчасовий собор в 1858 році на добродійні пожертвування, зібрані ще при діяльній участі колишнього губернатора Синельникова, побудували дерев'яну церкву в ім'я Святого великого князя Олександра Невського (розібрана в кінці XIX століття). А на протилежній стороні вулиці використовували старі дерев'яні будинки колишнього заїжджого двору для розміщення церковних служителів.

Другий раз будували собор з 1866 по 1874 роки за проектом академіка архітектури Карла Карловича Рахау, з участю професора архітектури Ернеста Івановича Жібера і відомого петербурзького архітектора В.Г. Шаламова. Цього разу вибрали місце на площі трохи південніше за колишній.Собор запроектували трьохнефним, пятикупольним з шатроподібним завершенням в російсько-візантійському стилі з характерними рисами староруської архітектури XI-XII століть.

В плані храм виконаний у формі хреста з подвійними усередині храму рядами гранітних колон, обкладених біля підстави шліфованими плитами з лабрадориту і такими ж поясочками і карнизом. В соборі три престоли: Перетворення Господня, св. рівноапостольного князя Володимира і св. великого князя Олександра Невського. Собор розрахований на 3000 богомольців. Споруда зроблена з цеглини. Велику увагу приділено рішенню інтер'єрів, в яких закладена ідея показу мінеральних багатств Житомирщини: граніти з кар'єрів сіл Крошня і Тригіря, а прекрасний лабрадорит з містечка Горошок (нині Володар-Волинський). Іконостас зроблений з дуба майстром А. Мурашко по ескізах архітектора В. Шаламова. Художнє настінне оздоблення і ікони належать грону академіка мистецтв Михайла Васильева. На чотирьохярусній дзвіниці заввишки 53 метри встановили головний дзвін вагою в 515 пудів та 8 фунтів, а всі дев'ять дзвонів з мовами важили 1017 пудів. Їх дзвін був чутний на відстані до двадцять кілометрів. Дзвони не збереглися. Тепер новий головний дзвін важить близько 750 кілограм (46 пудів). Хрести на дзвіниці і куполах собору встановив почесний громадянин Житомира і потомствений будівник Олександр Король (жив він в Червоному провулку в районі нинішніх Хмільників).

Цього разу в будівництві брали участь фахівці, які будували Ісаакієвській собор в Санкт-Петербурзі в 1818 - 1858 роках. Авторський нагляд в період будівництва вели автори проекту Карл Рахау і Ернест Жибер. За ініціативою волинського губернатора в 1866 році була створена спеціальна комісія для технічного контролю за ходом будівництва собору і обстеження полягання його конструкцій на чолі з інженер-полковником Оттобальдом Андрійовичем Глазером (дідусь відомого поета і художника Максиміліана Волошина). До складу комісії ввійшли також інженери Грошев, Аврінській і Людвіг. Головним підрядчиком на будівництві кафедрального собору був Житомирський купець першої гільдії Кипріян Аврамович Ляшков. За успішне завершення будівництва собору йому указом імператора був привласнений особистий статус дворянина, а також він був призначений Житомирським міським головою, і перебував на цій посаді з 1876 до 1883 року. Споруда обійшлася в 336 тисяч 865 рублів, не рахуючи церковного начиння і ікон.

30 серпня 1874 року головний престол був урочисто освячений архієпископом Волинським і Житомирським Агафангелом (у миру Олексій Федорович Соловйов) у присутності генерал-майора князя Олександра Михайловича Дондукова-Корсакова, волинського губернатора Петра Аполлоновича Грессера, авторів проекту професора архітектури Е.І. Жибера і архітектора В.Г. Шаламова. Ще під час будівництва собору, у 1871 році вийшла ухвала волинського губернського правління про закриття торгових рядів на площі і про створення навкруги собору міського парку, що будується. Тоді ж і визначилася нова конфігурація площі, що одержала назву Соборної, яку планували зробити головною площею міста. Парк був закладений тільки в 1886 році. Конфігурація площі практично не змінилася і в даний час, а від парку залишився невеликий сквер. В соборі зберігалася стародавня ікона Василя Великого, по легенді привезена князем Володимиром з Греції після ухвалення їм християнства. Сьогодні доля її невідома.

У цокольному поверсі собору починаючи з 1876 року ховали померлих Волинських архієпископів (поховано три архієпископи - Агафангел, Тихон і Модест), а 29 травня/11червня 1903 року тут відбулося відкриття нижнього храму Святої Анастасії Римлянині, що жила в III столітті – покровительки Житомира.Тут в срібній раці була поміщена голова преподобномучениці Анастасії Римлянині. В 60-х роках XIX століття вона прибула до Житомира як дару від Антиохийського Патріарха Ієрофея. Її привіз Архієпископ Волинський і Житомирський Модест (Стрельницький). До чудотворних мощів приїжджали паломники не тільки з Волині, але і з Казані, Санкт-Петербурга, Варшави. Тут благословляли депутатів від Волинського краю в Державну Думу, зустрічали новий рік учні церковно-приходських шкіл, молилися новобранці перед відправкою на фронти Першої світової війни.

В радянські роки Свято-Анастасиевськую церкву закрили. Потужності Анастасії зникли. До 1991 року цокольну частину храму використовували під склад. В 1930-х роках міським Генеральним планом запланували знести Преображенський кафедральний собор, а на його місці побудувати Будинок Червоної Армії, і це не дивлячись на те, що вже тоді собор був включений в державний реєстр пам'ятників архітектури. Реалізаціям цієї варварської ідеї перешкодила Друга світова війна.

Сьогодні Спасо-Преображенській кафедральний собор в Житомирі - пам'ятник архітектури державного значення, один з найбільших православних храмів на Україні, а також найвеличніша та найдовершеніша будівля в місті.

Адрес кафедрального собору: 10003, м. Житомир, вул. Перемоги 14, тел.: (0412) 47–49–34.

Настоятель собору: Митрополит Житомирський і Новоград-Волинський Никодим (Горенко).